Юні економіки підкорюють вершину

Автор балади про гори - Андріїв Надія.
Літо! Хто на річку, хто на море, хто за кордон, а гендлярики – у Карпати.

18 серпня, економіки нарешті вибрались у очікуваний похід, до якого готувались не один тиждень.  Ретельно планували цю подію, але погана погода та інша лірика змушували нас чекати. Від цього очікування інтрига зростала і всі ще більше хотіли в гори.

І ось, зібравшись в недільний ранок, ми все ж вирушили! Дехто навіть всю ніч не спав – чекав підкорення чергової вершини.

Шлях пролягав через мальовниче Яремче, куди ми дісталися автобусом, де на нас – майбутнє обличчя економіки  - дивились злегка здивовані прості смертні пасажири. Потім приїхавши на зупинку нас чекав новий маршрут, ми поїхали до Микуличина. За кілька десятків хвилин у тому автобусі вже багато хто втратив долю ентузіазму, з яким вирушав. Але то ще навіть не початок.

Прибувши в Микуличин - одне з найдавніших поселень Прикарпаття – ми почали свій шлях.  Перші враження були від підвісного моста, а далі помаленьку вирушили лісом.

Лідирував весь похід юний Олександр, який, як нам тоді здавалось, рухався зі швидкістю світла J

Ну а решту нас, як і слід було того чекати, витривалістю похвалитись не змогли :D

Першою кричати про те  як важко почала наша Аня. 

Що ж , за це їй Олег Олексійович придумав винагороду – йти попереду всіх. Далі в повільному  темпі ми йшли і йшли одноманітним вологим лісом, де всім було не особливо цікаво і доволі жарко. Всі хотіли води, але пити нам було суворо заборонено. Єдине важливе табу – і всі його час від часу порушували :D

Після години шляху ми зупинились на кілька хвилин, а наш лідер Олександр нагодував нас родзинками щоб йшли швидше.

Далі трохи відпочивши більшість ввійшла в ритм і ми пішли швидше. Першим йшов Олег Олексійович, а закінчував стрій Петро Дмитрович.

Подолавши половину шляху багато хто почав стогнати про складність, сказати про те, що їм подобалось все було важко, але ніхто не здавався – всі йшли далі. На якійсь поляні на підніжжі гори ми поїли яблук і продовжили маршрут. Напруження зростало разом з підкореною висотою. Що вище – то важче , що важче – то цікавіше. 

Коли цукерки і шоколад вже не допомагали вгамувати нашу Аліну і заставити її йти далі, перед нами відкрилась частина нереально гарного пейзажу Карпат. Аліна з особливою легкістю стрибала по горах, вона йшла і захоплювалась кожним кроком, долала шлях з невимовною радістю, нам треба з неї повчитись :DDDD Саме тому, що вона йшла з небаченим ентузіазмом Олег Олексійович взяв її за руку щоб вона далеко не втекла сама.

А далі щось незвідане раніше – наш шлях проходив через величезні каменюки оброслі лишайниками.

Комусь страшно, комусь складно, а наша Тая скаче по камінню з задоволенням. І справді, у багатьох з нас там відкрилось друге дихання від свіжої краси Карпат, яка перед нами постала. Звісно, не у всіх. Комусь шлях давався надто складно і почались галюцинації – Валя побачила на лишайнику портрет Шевченка і всі ми весело поскакали його фотографувати :D

Ну от сфоткались ми з Шевченком і раптом зрозуміли, що ми..ми .. МИ НА ВЕРШИНІ!

Ми на вершині гори Синяк.

Ті враження важко передати, те захоплення Карпатами,  ті закохані в гори очі, там навіть запах інший, ми насичувались якимось потоком енергії, який йшов невідомо звідки і всі водночас зрозуміли, що всі зусилля були того варті. І безумовно ми були готові повторити ще раз той складний шлях, щоб тільки побачити і відчути всю велич, яку давав нам той простір.

Там ми справили свою трапезу: їли , але насичення приходило скоріше духовне, а не фізичне.  Мені здалось, що на вершині я навіть дихала по-іншому. Там все інше – все незбагненно величне.

Але спустимось на грішну землю – те, що реально було незбагненно величне – це піца, яку Віка притащила аж на висоту 1665 метрів. Наївшись піци і шоколаду, ми розлізлись по вершині і кожен в міру того як міг насолоджувався тим, що бачив.

Спуск з гори дався нам легко. Зачаровані тією красою ми навіть не нили, нам не було жарко, ми не хотіли пити, не хотіли додому - ми хотіли назад в гори,  ми хотіли підкорення нових вершин.

А далі знову автобус, який доставив нас у Надвірну і ми покрокували кожен додому ділитись враженнями, відпочивати і переглядати фото – спогади про ті чудові моменти.

Ось так ми відкрили для себе вершини, чи то себе для вершин. Ну а про відчуття наступного дня, вже більш приземлені, історія замовчує. Повторю єдине  - воно було того варте. Це незабутньо!