Гори. Походи-2015. Крок 3. Ні! Стрибок на Петрос.

Похід на Петрос.

Роками перевірений автор ліроепосу - Андріїв Надія. (Дуже скромна, але талановита майбутня архітекторка) 

Пройшло три дні від часу, коли ми спустилися з небес на землю (з Петроса в Надвірну), а я аж тепер згадала, що, по ще не цілком зрозумілій мені причині, я пообіцяла знову взятись за свою стару штатну роботу і написати легендарну статтю. Є підозра, що то гори на мене так вплинули, що аж погодилась на цю авантюру.

 Саме цю статтю варто почати з подій минулого року, коли день за днем ми просили Олега Олексійовича поволокти нас на Петрос (2020 м.) , але мабуть це доля саме цього літа. Зібрались ми майже у тому ж складі, що і завжди, ну а наші повелителі зовсім незмінні – Петро Дмитрович та Олег Олексійович.

Так от, вийшли ми в суботу вночі (вийшли з своїх домів в авто :D ). І поїхали собі до вокзалу, де нас майже зустрів «швидкісний» поїзд «Червона Рута», в якому найкращий спектр запахів за весь час існування походив від нас. Але було все навіть краще, ніж очікувалось. Напевно. Бо більшість часу всі ми спали (ну або мені так здається, я ж заснула перша). Кілька разів раховізничий зупинявся в невизначених місцях і можливо пив каву чи читав газету, ссилаючись на поломку поїзда, ніхто і не здивувався, це ж рахівський поїзд, але, на диво, за кілька страдницьких годин ми прибули на місце призначення. Якась там станція, яку Олег Олексійович можливо впише, читаючи чорновий варіант моєї статті. Далі ми собі з думкою про сніданок вирушили на полонину Шиса.

Першопочатково ми не знали як складеться наш маршрут, чи йтимемо ми до полонини, розіб'ємо намет і поскачемо легенько на гору, чи може з усіма речами і велетенськими рюкзаками вийдемо на довгоочікуваний Петрос і, можливо, підемо далі. Але про це неоднозначне рішення пізніше.

Перші 11 хвилин походу мені здались найскладнішими, думаю, багатьом також. Спека, доки ми не зайшли до лісочка, всі ще в якихось куртках і штанах. Потім ще до години було трохи важко, а потім все значно спростилося. Від мітки до мітки, і до міти і ще до мітки-мітки-мітк-міт-мі-м. Далі все як в тумані, згадується тільки моменти трапез. Сніданку та обіду.

 Перед обідом всі вже так стомились, що були зафіксовані випадки, коли наші «туристи» їли лежачи, ледве відкриваючи рота.

Після поїдання всіх горішків і ковбаски, всіх можливих запасів, які були поблизу дорога була простішою і ми з ще з деякими зупинками побігли собі на Петрос.
 Якщо детально розказувати про шлях, то і трилогії буде замало, тому зупинимось просто на факті – ми нарешті вийшли на Петрос (у всякому випадку так подумали 90% учасників походу).

Ну і от, такий епічний момент, розвертається Олег Олексійович і з усмішкою на весь рот видав якусь фразу на кшталт цієї: « А зараз йдем на Петрос». Всі презирнулись сподіваючись, що то тільки прийменник помилковий і ми маємо йти «з» Петроса. Але, як виявилось, це був Петросул. Щось таке оманливе, як Говерляна перед Говерлою. Одним словом прийшли ми на дитя Петроса і сіли на кілька хвилин відпочити, що відбувалось далі я не знаю, бо заснула, як мені до тепер здається, на годину. Та й не тільки я, як виявилось, переглядаючи фото..)

Трохи відпочивши ми рушили на Петрос і, чесно кажучи, далі було зовсім неважко. Вийшовши на гору ми були більше здивовані тим, що ми залишились там на майже дві години, аніж тим як там гарно. Хоча справді, дуже вражаюча панорама. Я не знаю як тут по контексту приплести ще якісь фоточки учасників походу, але без них тут ніяк, тому почнемо:

Христинка, яка знає які повинні бути "нормальні " люди :D

Вікторія, яка не йшовши на Петрос вийшла на Петрос.

Софійка, яка просто Софійка і цим все сказано.

Віталік і Сашко на три хвилини застигли на фоні гір.

Ну і я, залишимо це фото без особливих коментарів.

Сходили ми швиденько, майже бігом. Це було значно простіше, ніж підйом, тому на початку навіть ніхто не відставав. Ми спустились до наметів за три хвилини (на думку одного із членів команди, який живе в своєму часовому просторі). Бігли сравді швидко, як тваринки до водопою, бо вода в нас закінчилась ще  на підйомі. А от що відбувалось при прибутті в намети це вже зовсім інша історія.

Прийшли ми і зварили суп, ось що відбувалось. Ніхто не знає з чого він був, окрім виробників супів в якихось незвичних тюбиках (хоча й вони мабуть теж ні), але він був смачний. Далі ми повсідались біля вогню і за старою-доброю традицією хотіли грати мафію. Але наша мафія цього разу виглядала більш ніж вбогою і Олег Олексійович вирішив виправити ситуацію запропонувавши, як нам на перший погляд здалося, дуже дивну річ. Співати пісні. Пісні. Співати. Я – пісні. Всі співати. Я співати – От щось приблизно таке крутилось в мене в голові під його слова. Але виявилось навіть краще, ніж очікувалось. І всім сподобалось. Кажуть, від висоти вуха закладає..напевно ми просто не до кінця чули як це звучало. Ну це нам на руку :Р Коли всі смертні відійшли в сон, найвитриваліші ще залишились в найбільшому наметі грати карти під пильним керівництвом Олега Олексійовича. І це навіть в буквальному сенсі :D п.с. зрозуміють тільки обрані.

Декому із нас навіть судилося побачити світанок. Мабуть кращого червоно-бордового видовища навіть повторити неможливо. На фото й близько того не видно, це треба відчути, будучи там. Заради саме цього моменту варто не спати всю ніч (або, як би зробили нормальні люди, проснутись раніше).

На ранок, який в нас почався в обід, ми проснулись майже виспані. Знову вогонь і теплі посиденьки в надприродню спеку. Далі команда розділилась на тих, хто грає в карти, хто лежить під сонцем, хто «читає» книжку, хто борода і бігає просто в різні сторони в повільному режимі. (Майже ті, хто моляться, хто воюють і хто працюють :Р) Зараз напевно саме час логічно підвести цей текст під ще ряд фоток, але я просто залишу їх всіх тут.

Можливо багато азартних за своєю грою не помітили звідки з’явився сніданок, а потім і обід, але я можу сказати вам, нічого поганого я туди не кидала. Здається. Ну хіба трохи отої трави, яку Олег Олексійович називав чебрецем. Хоча, я ж могла з чимось сплутати.

Вийшли звідти ми вже під вечір. Вперше це був табір на справді незбагненному місці. Так, ніби то не гори, а  маленький острівець в морі, а навколо все синє-синє – карпатське море гір.

Йшли досить повільно. На початку навіть, на диво, разом. 

Але потім наші шумахери дали про себе знати і вирішили з кожним наступним кроком хоч на долю наближатися до швидкості світла, тому що там в них відбувалось не можу сказати, бо моя доля вирішила по-іншому розпорядитись. Троє неслухняхих відділилось від банди, щоб насолодитись величезними солодкими чорницями і назбирати цілу торбу грибів на юшку.

Вперше в поході ми бачили скільки змій. Навіть було дві ящірки веретільниці, які вправно косили під змійок. Оце от і є мабуть найгірший спогад про цей похід.

Прийшли ми на вокзал досить швидко, близько 17 чи 18 години. А поїзд наш мав (варто наголосити на слові «мав») приїхати о 01:26. Було багато-багато часу, щоб відпочити. І навіть більше, був час щоб заново втомитись. Пішли ми значить в місцевий магазин і скупили півхолодильника морозива і ще позбавили запасів печива, квасу ну і ще щось там :D

Сиділи ми на вокзалі ніби так само, як і в горах, ігри, пісні, карти…)

Поїзд спізнився тільки на 40 хв. Ну нам здалось це небагато, але що це за рахівський! За час його спізнення у світі народилось 10320 дітей, у кожного із нас померло 12000 клітин тіла, одружилось 4640 пар, у мережі з’явилось 22840 нових сайтів.

Але він все ж приїхав, тому ми благополучно прибули до місця призначення і вже задумуємось про черговий похід :D