Браття горобчики знову в Карпатах.

Автор ліричного викладу подій – Андріїв Надія.

Для початку скажу про те,  що це було справді надзвичайно. І як би не було, скільки вершин ми б не підкорили найпрекрасніший той факт, що ми нарешті таки зібрались велетенською бандою і, попри весь дощ і погані прогнози, взяли й пішли.

Плани піти в похід були чи не від початку року, але завжди відкладалось на далеке майбутнє, ну а далі чим більше людей – тим більше проблем. Завжди комусь не виходило і вже надії піти були майже втрачені. 

Після того,  як ми сотні раз перенесли дату походу вже було вирішено і узгоджено склад гірських горобчиків і вже нічого не мало віщувати біди. Але за день до походу трьом економічним героям не вийшло бути учасниками дійства, тому виникла потреба підшукувати нових жертв. Вийшло так, що команда була з напіввипадкових  людей, а не тих, хто теж був ініціатором, але всі зжились і все було прекрасно.

Вирушили ми 20 серпня автобусом до бази Заросляк, ну а далі все почалося. Якось зовсім без труднощів, на одному диханні всі без жодних претензій, ниття, проблем і стогонів йшли весь день. Спочатку ми розбили намети за кілька кілометрів від бази і, залишивши їх на догляд ведмедям, пішли туди, де вже все що залишилось нижче не мало найменшого значення.

Там були ми, гори і вітер.  Досить така неоднозначна погода,  трохи холодно і хмарно, але настільки вдало, що це все вже було лірикою на фоні отих пейзажів.

Йшли ми собі в спокійному темпі, не враховуючи Олега Олексійовича і Олександра Олеговича, які вирішили собі зробити пробіжку в горах і вирішили не розглядати все довго й нудно і не намагатися ввібрати кожен момент, і не їли, як я тисячі ягід по дорозі, відволікаючись від шляху :DD Не можна не відмітити Олександра, який гасав собі так, ніби ходить по рівнесенькому шосе, так ніби йому абсолютно не складно.

Нам дууууже пощастило з ягідками. Не знаю як іншим, але мені здається, що це досить вдалий час йти, коли є чорні ягоди, малина і брусниця (ґоґодзи гуцульською ).

Першою підкореною вершиною була гора Ребра, яка на межі двох областей (Івано-Франківська і Закарпатська). Висота 2001 м.

Трохи вже не такі живчики, але все ще далеко не стомлені фотографувались хто на якій каменюці :РР

Цікаво чи то Митя зіпсував Таї фотку, чи то Тая не вписалась в кадр :DD

 Ще, варто зазначити, ягоди там найкращі. Чому бабульки, які їх продають, не збирають там? :DD Але те що вразило найбільше, то пейзаж і видимість звідти. Там вже таке ніби сонечко проглядалось, тому ми добре бачили сусідні вершини, часом і умовами витесані каміння і досить неординарну панораму.

Далі, ледве змирившись з думкою, що треба відірватись від ягід і йти далі ми вирушили до головної мети – гори Бребенескул. Теж без труднощів підкорили другу за висотою вершину України. Висота 2038 м.

На захід від вершини цієї гори спокушає екстрималів скупатись озеро Бребенескул – найвисокогірніше озеро України.

Дуже холодне і дуже чисте. Ну про холодне краще розкаже Борода (учасник нашого горобульського походу). Він належить до тих божевільних людей, які замочили туди більше ніж мізинний палець і вижили походивши в футболці після того :Р До озера спустились не всі, Олег Олексійович спитав хто не сповна розуму і готовий продовжити, з надією почути те, що хтось піде готувати теплий чайок до наметів,  частина горобчиків таки залишилась розглядати пейзажі з гори, але повертатись і спускатись таки в буквальному значенні з небес на землю не хотів ніхто.

На схилах гір біля озера було видно викладений патріотами герб України.

Хотілось до нього підійти, але Олег Олексійович чомусь вважав, що це гірша ідея, ніж купатись в озері, де запхавши палець відмерзають всі кістки :РР Тому чемно його послухавши  ми посиділи біля озера і з’їли по шматку сиру.

Далі наш Адам спитав хто божевільний в квадраті і хто хоче піти ще на одну вершину поруч. Мабуть ніхто не думав про підйом чи важкість, просто гора виглядала найкращою з всіх попередніх, тому всі, що були тут пішли і далі.

Вже було трохи складніше, але воно було того варте.

Двоє сенсеїв відсіялось по дорозі помедитувати і насититись повітрям на півдорозі, але окремі економічні горобчики злетіли до висоти 2016 м. і підкорили Гутин Томнатик.

Звідти можна було побачити більше прекрасного, як за весь рік внизу. Краєвид настільки сильний, що просто хочеться розчинитись в ньому. 

Ну а далі, розвернувши голови ми побачили решту, яка вирішила не спускатись до озера,  тут на вершині ми вже об’єднались  знову і стиснувши момент в маленьке фото вирушили вниз. Сімейка Адамсів (дуже вдалий випадковий вислів, який народився там на вершині не всі знають, не всі зрозуміють) була готова спускатись в смертні місця.

Йти було значно простіше, вже трохи потомлені ми спустились до озера Несамовитого. 

До нього ми йшли й по дорозі туди, але зараз трохи вище сіли відпочити і могли подихати красою навколо. Ну і стабільна справа – поїсти ягідок.

Далі затьмарені емоціями ми прийшли в наш табір (на диво він навіть ще був) і почали готувати собі трапезу.

Кілька десятків хвилин і гороховий супчик вже тішив голодні шлуночки наших горобчиків. Всіх, крім Володимира, який з власних переконань вирішив відмовитись від того, що на його думку не є їжею (від всього, що в нас було) тому він собі насичувався гірським повітрям і можливо навіть їв одну ягідку чи малинку.

 Ну а ми голодні і потомлені наїдались як могли і гріли біля вогню намочені кінцівки. Не знаю чи у всіх, але в багатьох взуття промокло повністю. Ну в мене особливий випадок я вирішила фотографувати хмари і йти. Та хмара дійсно була варта того, бо я через неї в воду залізла чуть не по коліна :DD Сиділи собі грілись і варили  смачнезний чай з ялиночки і чорних ягід.

Далі ми повсідались біля вогню і якраз-якраз зібрались про щось говорити, як почався сильний дощ. Тому всі речі ми перенесли в один намет і повсідались в порожній. До того, як туди залізло десяток людей,нам казали він двомісний, але всяке буває.

Зліпившись в купку ми дві години грали мафію кричали так, що мабуть у всіх сусідніх наметах, де хтось намагався заснути теж прийшлось думати хто з нас мафія (а можливо хто Ельвіра :DD).

Потім, коли частина пішла спати, найбільш невгамовні продовжували. Грали показуху, правда вже в напівлежачому вигляді. Ну під ранок ми вже так помучились, що вирішили всі лежати, світити на верх палатки і показувати все руками, щоб вгадувати по тінях, а далі позасинали на півгодини.

Якось швидко прийшов ранок (чому б це?!) і ми вже готували ранкове насичення.

Гречки було вдвічі більше, ніж зможе з’їсти втричі більше людей, як в нас було. Поївши ми ще гуляли навколо наметів, їли ягідки, пили знову трав’яний чайок.

Двоє раніше згаданих сенсеїв вирішили зануритись в ранкову прохолоду і скупатись в річці поблизу.

 За той час доки вони повернулись ми встигли і поприбирати за собою, і посуд помити, і спалити Митіне взуття. Правильно – нема чого взутим ходити, дитя природи.

Не хотілось звідти йти. Той ранок був початком кінця походу, і вже була певна ностальгія за тим, що вгорі, тим що вище від нас і тим, де нас нема…

Десь близько полудня ми вирушили звідти забравши не на багато легші рюкзаки. Мабуть, пустку від їжі заповнила хмара емоцій і вражень, тому вони все ще були важкі.

Йти було нескладно і за кілька годин ми вже були знову на базі, де нас зустрів рясний карпатський дощик. Там всі розбіглись хто куди: хто по каву, хто по кунжут, хто до річки, а хто просто розглядав риночок навколо. Коли вже був сильніший дощ всі знову зібрались і тихо-мирно сиділи під дашком. Чому всі так тікають від дощу, якщо ніхто так не тікає від сонця? Ну добре, це була хвилинка слабкості. Загалом було дуже холодно і всі померзли. Хто хотів міг піти помолитись в каплицю поруч.  Не знаю як в інших, але в мене там  всі почуття загострюються, навіть віра.

Дочекавшись горе-автобуса, який їхав без року тиждень до нас мокрих і холодних, ми повсідались і більшість позасинали. Дорога назад була в свідомості якась вдвічі довша, ну принаймні так багатьом здалося. Потомлені, але щасливі ми приїхали додому під вечір.

Не знаю що хто і як зараз почувається, але мене тримає до тепер. Це така насиченість місцем і така ейфорія всередині. Важко передати відчуття, але просто добре і все.

Дуже дякуємо Олегу Олексійовичу і Петру Дмитровичу за таку нагоду і організацію.

Думаю, кожен з нас палко чекатиме наступного свистка зібратись і вирушити в далеке, невідоме, незбагненне…